Алла ЛАНДАР: Ритуальні послуги під звуки вибухів у перші тижні війни
У похоронної галузі з початком війни роботи побільшало, водночас умови ы характер дыяльності ускладнилися настільки, що звикнути до всього неможливо. Війна для всіх поділила життя на до і після, а для надавачів ритуальних послуг настав час справжніх випробувань. Поділюся сьогодні своїми спогадами про ті перші дні і тижні на прикладі роботи представництва нашої компанії ритуальних послуг на вулиці Оранжерейній. Це місце в часи війни стало епіцентром горя і скорботи…
Той ранок 24-го лютого, коли кияни, прокинувшись від звуків вибухів і сирен, почали нашвидкоруч шукати новини в Інтернеті і телефонувати рідним і знайомим, війна вже відкрила відлік першим сотням загиблих. Хтось миттєво прийняв рішення вивозити родину, інший – евакуювати дітей, шукати транспорт або шукати де заправити власний.
На четвер було заплановано багато поховань, тому потрібно було негайно включатися в роботу. Ширилося розуміння того, що розриви ракет принесуть чимало трагічних звісток. Звичний графік роботи порушився: хтось не зміг вчасно добратися до місця роботи, а хтось і не доїхав взагалі. У всіх моргах, як і в наших представництвах, в усіх місцях видачі тіл для поховання вирішували гарячі питання в міру їхнього надходження прямо з коліс. Це стосувалося не лише людей, але й транспорту, який діставався цього дня не в повному складі. Нарешті, не всі працівники судово-медичної експертизи змогли вийти на роботу, і не лише в перші дні. І таких ускладнень лише більшало.
Війна з заходу і півночі стрімко наближалася до Києва, бої йшли в Гостомелі, Бучі, Бородянці, Ірпені, Броварах, на ЧАЕС, а ДРГ активізувалися вже і в самій столиці: стало гаряче на Оболоні, чулася стрілянина вже і в центральних районах, а на проспекті Перемоги горіла ворожа техніка.
Незважаючи ні на що, жоден похорон не зірвався. Сталися об’єктивно збої в роботі передусім за часом, але всі поховання, що були заплановані на 24-те і подальші дні, були виконані. У перші тижні працювала у Києві лише наша компанія і столичний спецкомбінат. Навіть у роботі крематорія були перебої, двері ж інших надавачів ритуальних послуг просто зачинилися. Особливо це кидалося в очі на вулиці Оранжерейній, де таких підприємств чи не найбільше в Україні територіально в одному кварталі. Крематорій працював, але жіноча частина персоналу роз’їхалася, рятуючи дітей та онуків від війни, тому виникали непоодинокі затримки в його роботі через труднощі у своєчасному оформленні послуг.
Непросто складалося і з кладовищами. Міське кладовище або Берківці зазнало справжнього авіа удару. Утворилися вирви від ракет на 78 та 79 ділянках, а намогильні споруди були пошкоджені або повністю знищені ще й на 68, 69 та 90 ділянках. Крім того, там попрацювали диверсанти, а наслідком їхніх дій стало мінування окремих ділянок.
Основне і єдине діюче Північне кладовище просто зачинило свою браму через бойові дії на його території. Там літали ракети, курсували бойові літаки і гелікоптери русні, точилися бої за Бровари і володіння стратегічними напрямками на Київ.
Водночас Південне, де на сьогодні ще залишаються декілька вільних ділянок, спростило свою роботу, пішло назустріч людям, і родині померлого чи загиблого навіть не потрібно було їхати на місце із замовленнях послуг. Досить було зателефонувати, маючи на руках лише лікарське свідоцтво про смерть, тобто ще навіть до отримання офіційного Свідоцтва.
Наша компанія прагнула робити все можливе для людей у важку хвилину їхнього життя. Що не завжди вдавалося через війну? Традиційна наша послуга – поховання на селах, у райцентрах, інших областях. Можливість роботи була частково або повністю обмежена через бойові дії. Варшавська траса була окупована у перші дні, Житомирська прострілювалася аж до Києва, про Вишгородський напрямок не варто і згадувати, адже там літало більш як півсотні ворожих гелікоптерів, лівобережні траси або прострілювалися впритул або бомбардувалися. Лишався Південний напрямок, але через ракетні удари та висадки десантів навіть Одеський напрямок працював не весь час, а найгарячіше було у Василькові. Там працювали ДРГ та висаджувався раз по раз десант русні.
Тому для таких сімей лишався єдиний вихід – це кремація. Родини зі сльозами на очах відтерміновували такі поховання буквально до останнього. Не секрет, що кремація в сільській місцевості через місцеві звичаї і релігійні заборони, тобо з об’єктивних причин, для громадян нерідко була вкрай неприйнятною. Але діватися було нікуди. Зі словами – «пробач мене!» – прощалися в патанатомії і везли на Байкову гору. Доводилося переступати через себе, через те, що у нормальному житті навіть не підлягало обговоренню, а в окремих регіонах лишалося буквальним табу…
Справжній жах і переживання на межі розпачу пережили наші працівники 1 березня, коли внаслідок підступного ракетного удару нацистів по нашій київській телевежі та Бабиному Яру, була пошкоджена трансформаторна підстанція, що живить електроенергією саму споруду, а також підірвана апаратна на самій телевежі. Цього дня на роботі були всі наші працівники, працівники патанатомії, які тут тепер фактично жили, рідні померлих, судмедексперти і навіть представники поліції.
Люди були настільки налякані, що кинулися до підвалу, де зберігаються тіла померлих і загиблих. «Шарахнуло» так, пригадують, що й сьогодні важко про це говорити. У будинках повилітало скло з вікон. Вже після першого прильоту по вежі впали навіть частини огорожі Лук’янівського заповідника. Одразу загинули два працівники телецентру і вже за годину вони були у нас в патанатомії. А за вежею, де розташований спорткомплекс, другою ракетою в одну мить вбито цілу родину з п’яти чоловік із двома дітьми. Загинув і водій припаркованого неподалік автомобіля.
Важливо згадати і розповісти про таке. Складно було із транспортом, та й взагалі із пересуванням по місту. Тому наші працівники брали на себе чимало клопотів із оформленням та отриманням усього необхідного пакету документів, чимало питань вирішували самі, користуючись власним транспортом та автомобілями компанії, а також включали на повну свої багаторічні напрацювання в телефонному режимі.
Прощання нерідко проходили в режимі військового часу. Це стосується в першу чергу поховання у вигляді кремації. Через відсутність транспорту та повітряні тривоги рідним доводилося прощатися в залі патанатомії і відправляти після цього рідну людину в останню путь з нашим персоналом, уникаючи прощання в самому крематорії. Родини пішки діставалися місця видачі тіла, і прощання зводилося саме до такої обмеженої церемонії.
Війна накладає свій відбиток на церемонію прощання взагалі як таку. Незважаючи на те, що наразі в столиці стало значно спокійніше, місто, хоча й далеко не в повному обсязі, але прагне повертатися до звичного режиму. Однак церемонії похорону навіть не наблизилися до довоєнного рівня в питанні надання послуг нашою компанією. Родичі замовляють лише найнеобхідніше, в усьому прагнучи обмежити витрати через незрозумілість перспектив війни. Від деяких видів послуг просто відмовляються, і це цілком зрозуміло. Музика, наприклад, через війну звучить лише у виконанні військових оркестрів під час прощання із захисниками, та й то лише в окремих випадках…
У столиці три десятки малих закритих кладовищ. Зрозуміло, що з початком війни поховання на їхніх ділянках, тобто похорон у родову могилу на них, став практично неможливим. Ні дістатися туди, ні направити туди персонал тим більше, можливості такої немає.
Про що важко не сказати бодай декілька слів. На Оранжерейній стоять чотири холодильники на базі автомобільних причепів. Це наш біль. Там тіла загиблих та фрагменти воїнів і цивільних людей перших місяців війни. Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Ворзель… А також тіла героїв азовців із самого Маріуполя. Поховання цих людей відтерміновано. Шукають їхніх родичів, а в разі приїзду таких, проводяться аналізи ДНК на приналежність до конкретних сімей. Зрозуміло, значна частина із них нікого не дочекаються. Пішов воювати, наприклад, батько і син, або загинув не лише вояк, але й розбомбили всю сім’ю, нарешті загинув солдат без родини та безліч інших причин і прикладів…
Для вирішення цієї загальнонаціональної проблеми у столиці відкриють і облаштують нове військове кладовище. Відповідне рішення ухвалили депутати Київради на засіданні ще 14 липня.
Це надто важливе питання, яке ініціювала міська влада і яке вже час втілити у життя. Мова йде про створення військового кладовища і місць почесних поховань захисників України. Вже надано дозвіл на розробку проекту землеустрою для військового кладовища вздовж вулиці Олени Теліги у Шевченківському районі столиці. Український народ переживає велику трагедію і проходить через великі випробування: наші воїни, патріоти, герої української нації, гинуть за свободу і незалежність України. Обов’язок держави – вшанувати їхній подвиг і пам’ять про них. Тому ми віримо, що всі герої, чиї тіла сьогодні у камерах на Оранжерейній, отримають місце останнього спочинку на алеях нового військового кладовища для почесних поховань захисників України. Це символічне в нашій історії місце – поряд з урочищем Бабин Яр. Очевидно кожне покоління заслуговує на своє військове кладовище. ХХІ століття винятком у цьому не стало.
Чимало випадків, коли з різних причин, особливо у перші місяці війни, з метою допомогти у похованні загиблих до нас зверталися командувачі і командири військових частин. Таких випадків близько півтори сотні. Сьогодні процес цей налагоджений і впорядкований державою, а в перші місяці війни було багато труднощів навіть із цим.
Звертаються і цивільні люди. Загинув член родини під час ракетно-бомбового удару. Згоріла квартира, гроші, особисті речі. Прикладів людського болю чимало, все задокументовано, маємо письмові звернення. Допомагали чим могли, організовували поховання, видавали і надавали все необхідне, персонал, транспорт. Було дуже скрутно багатьом сім’ям, і таким громадянам допомагали з похованням за собівартістю.
І нарешті про ще одну делікатну проблему в перші місяці війни. Особливо це торкнулося окупованих територій, арени гарячих боїв, та не оминула ця проблема і нашу столицю. Протягом кількох тижнів буквально закінчилися труни. Пилорами, підприємства ритуального спрямування і майстерні розбомбили. Було не до поставок і лісу. Доводилося часом ховати і в необбитих тканиною трунах. Але всі учасники похорону з розумінням ставилися до всього, жодних нарікань чи скарг не надходило. Навпаки, дякували за саму можливість людського прощання з подальшим похороном чи кремацією. Позаяк у сусідніх областях і регіонах, наприклад, Чернігівській, як і в містах-супутниках Ірпені, Бородянці, Бучі, Броварах, Гостомелі доводилося ховати тіла загиблих у братських могилах в санітарних пакетах, покривалах, килимах тощо. Особливо в часи боїв, обстрілів та, зрозуміло, під час окупації.
Тему сьогоднішніх спогадів по гарячих слідах підказало саме життя. «Не втратити пам'ять», – голосами загиблих промовляє до нас війна. Після її закінчення всім загиблим буде надано гідне місце поховання, а на стихійних і вимушених погостах з’являться обеліски героям і пам’ятні знаки безневинно убитим і закатованим мирним мешканцям.
Тим часом маємо страшні цифри на День Незалежності: в Україні за шість місяців військової агресії зі сторони РФ постраждалими визнано понад 1097 дітей. Станом на 24 серпня встановлено, що 374 дитини загинули, понад 723 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Залужний назвав цифру у 9 тисяч полеглих вояків. Про цивільне населення: лише в Маріуполі ця цифра більша за 40 тисяч! Дані орієнтовні. Постійно надходить нова інформація про постраждалих із місць ведення активних бойових дій, з тимчасово окупованих і звільнених територій. Найстрашніше, що загальна кількість вбитих і загиблих внаслідок російської агресії саме дітей є значно більшою, ніж офіційні цифри, які намагається подавати і подає офіс Генерального прокурора. Дотепер немає жодної можливості фіксувати вчинені руснею злочини на тимчасово окупованих територіях, як і тих, що вчиняються там сьогодні і повсякчас. Слово за Гаазьким трибуналом. Але для цього Україні потрібно перемогти у війні.
